Формування національної свідомості України постійно йшло поруч із гнітом імперій, під владою яких знаходилась держава. В результаті, світова спільнота часто сприймає навіть сучасну незалежну Україну як частину Росії (принаймні так було до початку війни в 2014 році), українську історію, мову та культуру – як побічні продукти російської спадщини, а у українського народу сформований комплекс меншовартості. Насправді ж є численні факти викривлення української історії Росією, а також факти, що вказують на ціленапревлене знищення культури та мови. Чому це важливо? Принаймні тому, що зараз Росія розв’язала жорстоку повномасштабну війну, виправдовуючись псевдо-історичними фактами і знаходячи “підтвердження” того, що Україна має бути частиною Росії. Основою російської пропаганди є історія, яку вони вкрали, змінили, переписали. 

За мету уже давно було поставлено проведення прямої лінії наслідування від Київської Русі до Московії, створення уявлення, ніби Московія має наслідні права на Русь. Без могутнього минулого неможливо створити могутню націю, і російські царі розуміли це. Саме тому починаючи з Івана Грозного (1533-1584) присвоєння історії Київської Русі і створення міфології Росіійської Імперії було важливою задачею. Задачею, яка фактично стирала з лиця землі українські історію, культуру, мову, і яку досьогодні намагаються втілити лідери Росії. Саме реалізація цієї задачі породила міф про братерство, зокрема, російського та українського народів, де, звичайно ж, російський народ є старшим братом, а решта підпорядковуються йому.

Перш за все, що під час існування Київської Русі про Московську державу не було жодної історичної згадки. Московське княжіння як держава було створено в 1277 році, а на той час Русь існувала уже більше 300 років. 

Масовану державну фальсифікацію історії почав Петро І. Саме він започаткував в 1701 році планомірну роботу з винищення, вилучення, переписування історичних документів. Він же у 1716 році “знімає копію” з так званого Кенігсберзького літопису, де аргументувалась єдність слов’янських та фінських земель. Дослідження Никодима Кондакова та Володимира Сизова наводять переконливі аргументи на користь того, що ця копія є нічим іншим, як фальшивкою. До слова, доступ до “копії”, так само, як і до оригіналу, був, звичайно ж, закритим.

Петро завіз з Європи велику кількість спеціалістів, включаючи професійних істориків, яких залучив до написання та фальсифікації історії Россійської держави. Вищевказані Кондатов і Сизов, зокрема, сходяться у висновках в тому, що в “копії” Кенігсберзького літопису на малюнках зображені німецькі мініатюри: князі ростово-суздальської землі вдягнуті в європейську далматинку, а жінки носять довгі німецькі сукні з вузькими таліями. 

Базуючись на цьому, 22 жовтня 1721 року Московія оголосила себе Російською Імперією, а московитів – росіянами. Так українців позбавили їх спадку, історії Русі.

Фальсифікації, початі Петром І, активно продовжила Катерина ІІ, яка зажадала доказової бази для історії своєї держави. Тому вона 1983 року створила “Комісію для укладання нотаток про давню історію переважно Росії”. Комісія працювала 10 років, зокрема вони переписали “Слово про похід Ігорів” та “Повість минулих літ”, засекретили книгу “Скіфська історія” Лизова, де вказується на те, що мешканці Московії – окремий самобутний народ, який не має нічого спільного із Руссю. Вони також писали нові “загальноросійські зводи”, що укладалися в XVIII сторіччі, а подавалися так, ніби вони датуються XI, XIII, XIV сторіччами. 

“Аби присвоїти історію Київської Русі і увічнити цю крадіжку, великоросам треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, заморити голодом” пише Ярослав Дашкевич. В контексті цих фальсифікації зовсім можна під зовсім іншим кутом подивитися навіть на радянські репресії.

В історії Радянського Союзу починаючи з 1920-х років було декілька періодів великого голоду, пов’язаних перш за все із колективізацією та встановленням хлібозаготівельних планів, які створювали величезний тиск на селянство. Проте, перш за все, Україну недарма називали житницею Радянського Союзу, і фактично навіть саме встановлення нереалістично високих планів здачі  (напевно, правильніше буде назвати це примусовим вилученням) зерна було спрямоване проти саме українського народу. Лише селянам з України та Кубані було заборонено виїжджати до міст або до інших Радянських Республік. Голодомор 1932-1933 років забрав за різними оцінками до 10 млн. 500 тис. українських життів. 

«Привид Києва», створений Людасом Баркаускасом (взято з CreativesforUkraine)‌‌

По-друге, комуністичний тоталітарний режим завжди позбавляв українців їх культурної спадщини, примушував зрікатися їх історичного минулого та традицій, забороняв мову у будь-якому її прояві. Режим методично насаджував українцям нові звичаї, нові обряди, знищуючи не лише фізичне, а і духовне життя українців. Ціле літературно-мистецьке покоління української інтелігенції було винищеним радянським режимом. Покоління, яке зараз називають Розстріляним відродженням. Лише за один день, 3 листопада 1937 року,  за рішенням несудових органів, було страчено  понад 100  осіб, понад 100 представників інтелігенції – цвіту української нації. Політика винищення української еліти, позбавлення України її майбутнього завжди були на порядку денному Російської Імперії, Радянського Союзу, Росії.

З незалежністю, Україна почала новий шлях позбавлення від нав’язаних їй поглядів на власну меншовартість, роль “молодшого брата”, поглядів про бідність власної культури та мови. Революція Гідності та початок війни 2014 року,  а також початок повномасштабної війни викликали потужний сплеск у національній свідомості, піднімаючи не такі популярні раніше питання відновлення справедливості в прихованих частинах українськох історії та культури, національної ідентичності. 

Проте навіть ці 30 років були сповнені боротьбою з пропагандистською машиною Російської Федерації, яка все ще не відмовилась від власних імперських амбіцій. Особливо активно зараз можна побачити як маніпуляції з історією впливають на наше теперішнє. Роль українців применшується у всьому, навіть у Другій Світовій Війні, хоча дані про кількість загиблих ясно показують, що Україна та Білорусь втратили найбільший відсоток населення, боронячи загальносвітові цінності. Всі 30 років незалежності російська мова, культура та погляд на історію продовжували домінувати не лише в українському просторі, але і в світі. 

Зараз багатовікова російська пропаганда вилилась в механізм, що допомагає виправдовувати повномасштабну війну. Президент РФ часто посилається на псевдо-історичні факти, аргументуючи чому та чи інша частина України та інших держав є насправді споковічно російською територією. Європейські громадяни постійно перепитують, чи правда, що українці та росіяни – братерські народи, чи правда, що українська мова є лише діалектом російської. А чи можемо ми довіряти “історичним” джерелам, що зазвичай використовують для легітимації таких поглядів на Україну, знаючи як вони фальсифікувались протягом сотень років? 

Ярослав Дашкевич завершує свою доповідь словами “Українців, які проявилися як нація в XI–XII ст., а можливо, й раніше, оголосили «малоросами» й узялися втовкмачувати цю версію всьому світові. За найменший відступ від цієї версії людей страчували, знищували, засилали в ГУЛАГи. Радянський період був особливо жорстоким. За той час Україна втратила понад 25 мільйонів своїх синів і дочок, які загинули у війнах за інтереси Росії, під час колективізації, на висилках і в катівнях.” Ця доповідь була опублікована ще в 2011 році, тобто ще до того, як у 2014 році Росія розв’язала війну на Сході України і до того, як вона розв’язалаь повномасштабну війну 132 дні тому (стаття була завершена 5 липня). Український народ досі кожного дня втрачає цвіт нації у боротьбі за свободу. Ці люди гинуть через імперські амбіції українських сусідів, і аж ніяк не братів.

 
Написала Анна Проскуріна.

Переклала англійською Анна Проскуріна, переклад німецькою зробила Неле Кьоніг.

Використані джерела: