Ця стаття скомпонована Анною Проскуріною з частини інтерв’ю з Оленою Гермасим’юк, де мова йшла про важливість українського, зокрема ветеранського, мистецтва як спосіб запам’ятати, осмислити, і донести до широкого загалу досвід, який пережила українська нація. Стаття переважно є прямою мовою пані Олени.

Явище ветеранської літератури в Україні тільки формується. Ми бачимо авторів, які уже писали, а потім пішли в бойові дії, таких як Борис Гуменюк, як Олег Короташ, як Ярина Чорногуз. Це вже ті сформовані митці далеко не останнього ряду, які зрозуміли, що поет з пророком це такі ж люди, такі ж солдати, вони теж можуть робити щось не тільки своєю лірикою. А були і абсолютні самородки, що відчули на собі явище, яке я називаю пробудженням духу. За даними деяких науковців, є понад 600 чи 800 книг, написаних саме ветеранами війни, безпосередніми учасниками бойових дій.

Мій дідусь, після того, як він був наближений до смерті після страшної операції через травму на виробництві, почав писати вірші. Переживши оцей стан близькості до смерті, він почав інакше сприймати світ, шукати в ньому більше краси, хоча він і до того був людиною художньої спеціальності.

Зараз я теж бачу, що дуже багато ветеранів, переживши стан, який ні з чим не можна порівняти, бо це суміш шаленого прагнення до життя і постійного перебування в тіні смерті, в смертельних обставинах, почали писати. Це такі, як Віталій Запека, Василь Піддубний, це просто сотні імен яскравих авторів, які зародилися, спалахнули і дай Бог їм горіти ще довго після того, як ця війна закінчиться.

Скажімо, Віталій Запека має цікаву історію. Він сидів під обстрілом і думав що подарувати онуці на день народження. Він думав, що у нього мало грошей, він не дуже великий фантазер, щоб придумати що їй подобається, адже вони давно не бачились, тому він вирішив написати їй казку. І він створив художній твір у подарунок онуці, таким чином дійшовши до мистецтва.

Дуже прекрасним випадком такого письменника, який розкрився на війні і отримав додатковий поштовх свого таланту, є Валерій Гузик, який пише просто геніальні, як на мене, речі. До війни він уже був автором, художником, але його мала проза після вступу до армії це щось дивовижне, це щось на рівні з Косинкою, з Василем Поротяком, щось одозначне. Така поліфонічність образів і часопростору, яка є у нього, абсолютно може годитися і на цілий роман, а він має талант вмістити це в маленьку форму. 

І так само багато поезії. Багато, звісно, маршевої поезії, якою користалися наші предки козаки. Це така брава література, однозначна, безОбразна, з конкретними посилами, що може бути написана навіть для якоїсь конкретної бригади. Але це потрібно, це та низова література, на основі якої буде творитись щось величне. Тому що щось величне не може бути “сферичним конем в вакуумі”, воно мусить базуватися на якійсь популярній основі, це закон мистецтва. Тільки коли є культура низова, тільки тоді може існувати і щось величне. Цю думку озвучували багато літераторів, зокрема і Сергій Жадан, це ж прописано в майже усіх підручниках.

Література дає дуже сильний психологічний ефект. Коли я лежала в лікарні для ветеранів війни в Лісовій Поляні, я бачила, що читають афганці. Мене це вразило до глибини. Вони переважно беруть російську літературу, типу найдешевших книжок  про Афган, Кандагар і таке інше. Тому що в українській літературі ветеранство – настільки замовчана тема, що вони не можуть себе проасоціювати ні з ким з персонажів. Вони не знають про Стовпчука, про Ульяненка, який, слід зазначити, за часів незалежності був заборонений якоюсь абсолютно ганебною комісією з національної моралі. Вони не мають доступу до елітарної для нас літератури в силу своєї освіти або через відсутність зацікавленості, в силу своїх мистецьких вподобань. Але так я побачила, що потреба в в такій низовій і елітарній літературі є.

Мені здається, після війни нам потрібні ті, хто будуть штампувати низову літературу. У нас залишилось дуже багато російської низової літератури, на якій Росія і будувала свою пропагандистську модель. Ці ж серіали, та ж музика, книжки, які наче нічого такого і не містять. Але це була основа для їхньої величної пропаганди, яка була реалізована тут, в Україні.

Звісно, низове мистецтво не буде впливати на європейців, бо воно як своя сорочка до тіла, його не передаси комусь іншому. Це те, що ми ніби сприймаємо якоюсь підкіркою. Воно ніколи не буде перекладене і не буде виконувати якусь функцію за кордоном. Але мистецтво, на відміну від політики, дуже концентроване явище, особливо поезія. Тому що хороша поезія може за хвилину занурити в той екстатичний стан, який переживає ліричний герой. Це певний прямий обов’язок хорошої поезії. Будь-якої поезії, чи пропагандистської, чи філософської лірики. Хай навіть це буде вінок сонетів, але ці сонети мусять занурити в той екстатичний стан. Це головна мета вірша. Звісно, література потребує хорошого перекладу, бо за шкалою Шопенгауера література має найменший вплив на людину іншої держави, адже потрібен дійсно хороший переклад. Попри це, художня творчість це та концентрована невидима куля, яка просто розривається, дає розуміння, якщо зуміти занурити читача в цей світ. Це має свій потенціал. Не такий, як постачання зброї, ленд-ліз чи геополітичні ігри, але роль пояснення довіду українського суспільства, переживань та відчуттів для європейської аудиторії література може взяти на себе.

Нещодавно мене запросили на читання в Канаді, де ми онлайн читали свої вірші. Власне, я читала свіжий вірш про Маріуполь, це єдиний вірш, який я написала за весь цей період (з початку війни – ред.). Це більше була відповідь людям, які мене питали постійно, чого я не пишу. Свого часу я стояла на захисті Маріуполя, там загинув мій член екіпажу, Микола Волков, і це була перша втрата нашого батальйону (мова йде про батальйон Госпітальєри, український волонтерський парамедичний батальйон – ред.). Маріуполь був дуже важливим в історії Госпітальєрів, і цей вірш був скоріше відповіддю про те, що кому я маю писати, коли моїх читачів вбивають, які вірші? Які вірші після цього взагалі можуть бути? Проте зараз я спостерігаю за тим, що цей вірш будуть використовувати саме з метою пояснення світу, що ця війна це все, це смерть, тут в Україні відбувається смерть. 

З метою донесення інформації до української та зарубіжної аудиторії ми вели роботу над проєктом “Розстрільний календар”, який систематизував радянські репресії в Україні не у звичній хронологічній послідовності, а з прив’язкоюі до традиційного календаря. Там не лише зафіксовано дати подій, але й подано короткі розповіді про долі людей, що зазнали переслідувань і катувань, проте подано по структурі, сухо, беземоційно, підтверджуючи доказами. Перед тим, як я захворіла, у мене були переговори щодо того, як цей “Розстрільний календар” перекласти. Мені пропонували переклад англійською та німецькою мовами, щоб показати людям, які ними володіють, що ця війна це абсолютно не випадковість і не просто конфлікт. Це натуральний геноцид, який влаштовувала Росія проти України. Буквально кожен день заплямований кров’ю. У нас немає в календарі днів, які би не свідчили про те, що Росія чинила з нами цей геноцид сторіччями.

Ця ідея лежала на поверхні, мені це завжди було очевидним. Я цікавилась літературою і не могла не помітити, що в книжках, за якими я навчалася, немає жодних згадок про те, як повмирали наші класики. В підручниках, за якими я вчилася в 90-х, я за радянською традицією не бачила опису тих моментів масової смерті, а дідусь мені про них розповідав. Власне, тому я просто написала такий літературний календар про те, як гинули наші люди. Мені спочатку закидали те, що це дуже кривава і неправильна робота, але як інакше? Чому ці страждання мають пройти безслідно? Подивіться, ось один день, 3 листопада, у нас мінус сотня поетів. Як, що такого могло статися? 

Серед наших проєктів є асоціативні карти. Ми опитали ветеранів і зробили карти про українську війну MAK450 в двох варіантах і поширюємо їх закордон, щоб просто гратися в асоціації, наприклад, яка в тебе асоціація на цю карту, а яка в мене, українця?

Інколи це бувають просто вражаючі діалоги з тими, кому ми показуємо за кордоном цю роботу. Тільки так люди розуміють, що ми бачимо цей світ по-різному. У нас є така карта, де зображено небо в клітинку в метафоричному сенсі. І коли хтось бачить там Лувр, а ми говоримо, що референсом до цієї карти був підвал катівні “Iзоляція” (тюрма, створена самопроголешою ДНР в Донецьку, де незаконно утримують та катують українців починаючи з 2014 року – ред.), після цього немає жодних слів. Стається зрив шаблонів, приходить розуміння, що життя проходить не тільки так, як ти бачиш його біля себе. Там, де хтось бачить красу, ми бачимо смерть і намагаємось її подолати. 

Інтерв’ю провела та скомпонувала його частину в цю статтю Анна Проскуріна.

Переклала англійською Анна Проскуріна, переклад німецькою зробила Неле Кьоніг.