Перше в нашій серії #facetoface – інтерв’ю Оленою Герасим’юк.

Розмова була дуже довго, емоційною та насиченою, тож читайте про її волонтерський шлях, початок війни, мову важливість мови мистецтва в розмові про війну і відповідальність європейського суспільства нижче.

Власне, все почалося з Майдану, коли 18 лютого нас почали розстрілювати “Беркут” (підрозділ міліції у структурі МВС України, що виконував злочинні накази президента Януковича у 2014 році- ред.) і коли, я думаю, вся країна зрозуміла, що це не просто мітинги, це вбивство мирних громадян. Пізніше ми всі зрозуміли, що це був початок бойових дій, тому що саме ті насильство, вбивства, каліцтва, дії Беркутів по відношенню до мирних мітингарарів, почали війну. Тоді я почала допомагати на Майдані. Оскільки я була киянкою, то просто приходила і запитувала по ятках, по сотнях, в КМДА, де потрібна допомога, і там допомагала. Власне весь цей досвід я почала використовувати, коли почалися справжні бойові дії, коли почалася війна в 2014 році, і треба було покривати потреби наших хлопців і дівчат, які першими вирушили на війну.

Свої перші курси (домедичної допомоги – ред.) я пройшла в 2015 році. На Майдані, спілкуючись з медиками, я зрозуміла, що медицина дуже важлива і домедичка теж. Тому я пішла на початку 2015 року на курси, щоб більше в моєму житті не повторювалось таке, щоб я мала якесь уявлення, як в тих чи інших обставинах можна врятувати людину, щоб, скажімо, сотня (мається на увазі Небесна Сотня, збірна назва протестувальників, які були вбиті під час Майдану, Революції Гідності – ред.) не повторювалась в моєму житті як явище смерті. Намагалася убезпечити себе психічно.

А як саме прийшли до Госпітальєрів (парамедичний добровольчий батальйон в Україні – ред.)? Розкажіть трохи про них.

Я волонтерила з УДА (Українська Добровольча Армія, добровольче військове формування в Україні – ред.), структурним підрозділом якого є Госпітальйєри. І я все ще в цьому підрозділі, але на іншій посаді. Оскільки я була волонтером з цими людьми і не бачила себе у військовій спеціальності, то пішла в Госпітальйєри, пройшовши вишкіл.

Батальйон Госпітальйєри був створений на самому початку російсько-української війни в 2014 році. Ми святкуємо створення батальйону 6 липня, хоча він функціонував і раніше. Його створила Яна Зінкевич, юна дівчина, якій на той момент було 18 років, яка теж бачила таку об’єктивну потребу: є бойові підрозділи, але немає тих, які займаються порятунком людей. Тому вона його створила. Гасло батальйону “Заради кожного життя”. Як починалася історія Госпітальйєрів заради порятунку кожного життя, так вона і продовжується. Наразі нами врятовано до повномасштабної війни понад 3000 осіб, але я, чесно, кажучи, не пам’ятаю в якому році ми святкували цю кількість життів, витягнутих з того світу на цей. Зараз, я думаю, буде набагато більше число. Повномасштабна війна диктує великі втрати. І великі перемоги теж.

Наскільки, на Вашу думку, важлива роль громадської, волонтерської участі у війні? Яка відповідальність суспільства?

Я згадала вираз “На двох українців три гетьмани”, який вживається переважно в жартівливому контексті, мовляв, українці так чубляться, що у них завжди начальників більше, ніж самого народу. Але вивчаючи історію українського війська, зокрема, події 1918 року, я провела велику паралель з тим, що відбувається зараз. Тоді отамани були в кожному селі, вони захищали ту територію, на якій вони жили, відповідно, їх годувало, одягало і підтримувало саме те “волонтерське військо”, назвемо його так, територію якого вони захищали. Навіть було опубліковано в якомусь виданні архівний документ, який закликав тодішніх волонтерів підтримувати військових, які стоять за їхню землю.

Ми є нащадками Гетьманщини, Русі, тому я би так інтерпритувала ту приказку: без єдності тилу і фронту перемога взагалі неможлива. Це проблема дуже широка, тим більше в 21 сторіччі, коли ми маємо справу з гібридною війною, долучаються інформаційні ресурси, геополітична боротьба. Коли потрібно боротися на всіх фронтах, це уже перестає бути проблемою тільки військових, це уже життя цілої країни. Тому суспільство зобов’язане одразу реагувати на такі проблеми, як на серйозні. 

Мені здається, в 14-му році ще були люди, які інфантильно вважали, що це чиясь інша проблема. Взагалі, це дуже помилково окреслювалось як проблема, а не як війна. А це категорії абсолютно різного порядку і вирішувати їх треба по-різному. Війна – це справа кожного. Якщо ти хочеш вижити, де б ти не був, в Закарпатській області чи в Луганській, ти маєш знати домедичну допомогу, ти маєш знати як убезпечитись, якщо Росія буде скидати сюди ядерні бомби і т.д. Починаючи від власної безпеки тебе, як індивіда країни, на котру напали, і закінчуючи твоєю участю. Безперечно, суспільство має бути залучене, якщо ми хочемо перемогти.

Частково відповідь на це питання уже звучала, але для однозначності та ясності, коли розпочалась війна в Україні і чому?

Для мене відповідь є однозначною: війна почалась тоді, коли “Беркут” відкрив вогонь проти мирних людей. Це було першим сигналом, коли влада порушила всі можливі закони і дала злочинний наказ вбивати мирне населення, яке прийшло з абсолютно адекватними вимогами, яке не хотіло жити в лайні і просто вимагало цього, коли почали калічити юних людей. Дівчина, якій пробило око і уламок застряг в гіпоталамусі, це ж жахливо – у 18 років отримати таку травму, тому що ти надаєш допомогу іншим людям. Те, що я бачила тоді, в 2014 році в перший кривавий день революції, і на своїх ротаціях на війні, це було одним й тим самим. Це був початок війни. 

Ви одна з тих, хто вже давно готувались до повномасштабної війни, але, напевно, до такого повністю підготуватись неможливо, тому наскільки ви вірили в саме такий масштаб, як ви діяли в перший день?

Завдяки нашому комбату Яні Зінкевич ми почали готуватись ще за кілька місяців. Ми розуміли, що ця країна-бензоколонка не буде зганяти таку кількість ресурсів і техніки до кордону, щоб просто знову нас налякати. Але я думала, що щось станеться після олімпіади. Мені здалось, Путін не піде на такий нахабний зі світового масштабу крок. 

Ми почалися готуватися, як завжди, за кілька місяців. Ми також були одними з перших, хто відреагував на оголошення воєнний стану в 2018 році, а тоді українцями було трохи проігноровано арешти моряків (йдеться про захоплення Росією українських моряків у Керчинській протоці, в результаті чого того ж дня в Україні оголосили воєнний стан – ред.). Як тоді ми реагували на це серйозно, так і тепер, адже Росія вже нас вбиває. Як можна вірити чи не вірити далі цій країні? Вони ж завжди будуть говорити: “Ми вас вбиваємо, але ми вас не вбиваємо”, це ж прямий політичний газлайтинг. Вони ніколи не скажуть правду. Але всі дії біля кордону, всі ці військові навчання, окозамилювання свідчили, що рано чи пізно Росія піде на ескалацію.

Мені, як киянці, до останнього не вірилось, що в цю осаду потрапить Київ. Кожен, напевно, гадає, напевно, що його земля найбільш захищена, що саме його дім буде цілим. В ніч перед повномасштабним нападом я говорила із своєю подругою, тоді я говорила, що Київ може бути стратегічною точкою, бо вони хочуть відсікти голову, а голова це Київ. Але я не думала, що це буде одна з перших цілей, які вони будуть уражати з повітря. І буквально за годину я почула перші вибухи ППО.

Ви парамедик, очевидно, Ви дуже багато побачили за ці 8 років. Що вразило Вас найбільше за цю таку довгу війну?

Напевно, мене більше вразило повернення. На війні все просто: ось є твій ворог, ось є твій друг, ось є твоя задача і коло твоєї відповідальності, накази, на які ти можеш покладатись. Це дуже спрощений світ, він дуже очевидний. Коли ти отримуєш таку психологічну травму на війні, а ніхто з неї не повертається ані достатньо адекватним, ані достатньо здоровим, воно так чи інакше забирає ресурс. Мене вразив цей контраст між війною і цивільним світом, та зміна, яка сталася в мені.

Коли я повернулася після достатньо довгої ротації і коли почала лікуватись, бо повернулась саме через хворобу, мене найбільше вразило, скажу, напевно, прямо, те скотство і ті приниження, через які мене змусили пройти саме українці, через те, що я воювала. В першу чергу, я би хотіла сказати про лікарів. Коли я 8 місяців лікувалася під час гострої фази, були одиниці фахівців, які адекватно до мене ставились. Перша лікарка, фтизіатр, просто вимагала від мене зняти фліску. В лікарні не було опалення і я одягала свою воєнну фліску, щоб було тепліше, а вона ледь не матом вимагала її зняти, казала, якщо я цього не зроблю і “не перестану її бісити”, вона такі слова і вживала, то вона напише заяву, що я не хочу лікуватись, виставить мене з лікарні, казала, щоб я лікувалась, цитую, “разом із своїми ненормальними”. Вона теж казала, що таких як ми, які звідти повернулись, треба спочатку перевіряти в дурдомі, а потім пускати до нормальних людей. Тобто вона навіть не вживала тих конкретних слів “війна”, “ветерани”, вона їх оминала. Чи через те, що вона погана людина, чи через те, що вона не усвідомлює свій страх.

Коли я через проблеми з неврологією після лікування потрапила в невродиспансер, те ж саме мені говорила психіатр, яка робила попередні тести. Вона дуже не хотіла мене приймати, просто три дні колола мене невідомими речовинами. Три дні я не знала що зі мною роблять, просто лежала в палаті і плакала. А в останній день, коли мене забрали (тому що вийти звідти я сама не могла), вона сказала, що всі ветерани кончені, що ми не маємо права на нормальне життя, тому що ми вбивці. Хоча я не брала в руки зброю, і у всіх моїх екіпажах не було жодного 200-того, я всіх довезла живих. Коли я писала заяву про таке поводження, ця лікарка зробила відписку, що я тут не лікувалась взагалі, а мої документи були знищені. Це було представниця Київського неврологічного диспансеру з лівого берега, я думаю, про це справедливо буде вказати.
    Мені цікаво, чи змінить цих людей війна в Києві. Зараз модно кричати, що всі ми ветерани, всі ми волонтери, всі ми президенти. Але ні, не всі. Війна була і до 24 лютого, просто, на жаль, волонтерів і ветеранів не цінували і не виносили із цієї страшної події досвід. Це найбільше, що мене вразило, із негативного.

З чим ви пов’язуєте таку реакцію, чи побачимо ми більш відповідальне суспільство, більш свідомих людей?

Ну, тепер так. Ті, хто поводився таким жорстоким чином, просто реалізовували свій нераціональний страх і виплескували його на тих людей, які і так пройшли щось жахливе. Одна справа коли ти просто плюєшся на ветерана, тому що відчуваєш якісь незнані до того емоції та нерозуміння як впоратися з таким потрясінням. Тоді, звісно, ветеран буде винен у усьому, починаючи від маленької зарплати лікарів і закінчуючи тим, що він пішов (в армію – ред.), а ти не пішов. 

А зараз ми всі – очевидці війни, вона виплеснулась за межі двох областей, на превеликий жаль. Тепер ніхто не може бути в безпеці в жодній частині країни, тому що всі області обстріляні. Це так чи інакше нас змінить. Зараз ми в стані гострої травми, мені так здається, але пізніше у нас з’являться такі проблеми, рішення яких ми зобов’язані будемо шукати максимально широко. Звісно, це все змінить нас, і я сподіваюсь, що в позитивну сторону.

Дуже багато ще радянських речей залишилось в нашому житті. Я сподіваюсь, що вони зникнуть, бо в них нема необхідності. Як зникають пам’ятники всім  Лєнінам з Пушкіними, так само зникнуть з нашого життя всі ці імпринти, зокрема і психологічні, які ще у нас залишилися. Найгірше, що у нас залишилось, це страх перед невидимим Радянським Союзом, і зараз я маю велику надію, що цей страх, що відчувається в деяких дуже сильно, буде подолано.

Ми зараз бачимо дуже потужний сплеск патріотичних настроїв, напевно це вперше, коли він пронизує всі шари населення. Ми зараз в таких, якщо мовою мистецтв говорити, плакатних часах, коли все однозначно, все очевидно, все чорно-біле. Скажіть, будь ласка, чи  якісь ризики застрягти в цьому стані, чи є небезпека що це створить підґрунтя для авторитарного режиму у нас?

Це цікаве питання і мені важко на нього відповісти, бо у мене немає освіти політолога, а це, очевидно, та галузь, яка, напевно стосується політології та соціології великих груп. 

До речі, щодо єдності я не згодна. Якщо ми згадаємо референдум 1991-го року, коли Україна казала Радянському Союзу «Пока!» і помахала ручкою, я пригадую більше 90% проголовувало за незалежність. Тобто насправді у нас був цей потенціал. Читаючи спогади моряків, які тоді намагалися відділитися від Чорноморського флоту, я бачу, що цю хвилю було придушено політично. Політики, на думку тих людей, спогади яких я читала, вони були дуже в амебному стані. Вони не могли сприйняти це відділення від совка особисто або з якихось інших причин. 

Революції пробуджували надію, що політична еліта буде думати так само, як народ, тепер, коли це зачепило всіх. Звісно, у нас були президенти, на рішення яких ми досі спираємось, доводячи, що Росія чинить геноцид проти нас не перше сторіччя. Зокрема, рішення Ющенка про визнання світом Голодомору як геноциду. На це ми можемо спиратись, пояснюючи, що вже 100 років триває вся ця кривава історія.
Але зараз ми бачимо насправді безпрецедентну єдність. Я не знаю, що буде далі, але в будь-якому разі це народна війна, це війна за свою землю і у нас самих залишиться цінність рідної землію. Ми відчули своє коріння, і це найважливіше. Мені здається, тоталітарної історії для нас уже не буде, українці дуже чутливі до таких речей. Але щось на кшталт однієї лінії, якою ми будемо іти, має бути. Тому що уже неможливе існування такого явища як ОПЗЖ (проросійська політична партія в Україні – ред.) і комуністична партія. 

Чи звільняє пропаганда від відповідальності?

Від відповідальності не звільняє нічого. Є така відома фраза, незнання закону не звільняє від відповідальності. Скажімо, “Беркут”, той один підрозділ, який скалічив цілу націю, був під впливом пропаганди командирів, які навішували їм лапшу на вуха про те, що вони ледь не супермени. Вони розказували, що “Беркут создан чтобы творить добро”, хоча по закону, якби вони взяли книжку в правильному положенні, а не догори дригом, і прочитали закон, то вони б знали, що взагалі не мають існувати. Ось такий парадокс. Але це ж не звільняє їх від відповідальності. Вони будуть переживати наслідки своїх дій.

Кожен може вірити хоч в макаронного монстра, але буде відповідати по закону людей, серед яких живе. І пропаганда теж не звільняє від цього, бо закон не структурує причини, він структурує наслідки. Якщо ці наслідки були злочинними, то неважливо, це пропаганда тебе до цього привела, чи особистий намір. Ти все одно мусиш відповідати.

Як це – бути жінкою в армії, жінкою на війні?

Це досить широке питання, з приводу якого ми проводили соціологічне дослідження з “Невидимим батальйоном” (глобальний адвокаційний проєкт, місією якого є укріплення позиції жінок в українській армії – ред.), частиною команди якого я була свого часу, як до того, як поїхала на війну, так і після. 

Мені було легко. Думаю, найскладніше було тим дівчатам, які пішли (воювати – ред.) першими, які першими відчули на собі ці проблеми, коли ти, скажімо, штурмовик, а тебе записують на розицію швачки і кажуть, щоб тобою тут не пахло. А ти впахуєш, як 10 мужиків, стаєш бойовим офіцером в самому бою. На щастя, мій досвід я б не був сильно травматичний. Були якісь неприємні події, коли мені казали “Нащо нам тут баба на позиції”, а потім запрошували в цьому підрозділі далі працювати. Було різне, але можу сказати, що людяність переважувала. Подекуди мене шкодували більше, а подекуди накидували більше задач, мовляв, перевіримо тебе на ділі. 

В будь-якому разі в порівнянні з тим, що ми чули і що ми спостерігали в 2014 році, зараз ситуація кардинально інша. Зараз кожна жінка може реалізувати себе в армії, якщо вона цього хоче, якщо вона хоче опанувати цю спеціальність. В тому числі, оці зміни в армії вплинули і на цивільний світ. Ми з Вами уже говорили про зв’язок цивільного світу і військового, от разом із відкриттям посад в армії, коли жінкам дозволили нарешті бути тими, ким вони є офіційно, відкрилися ще 400 цивільних посад. Найсмішніше з них, це розділювач червоної риби. Тобто жінкам було заборонено розділювати червону рибу, білу можна, а червону ні. Настільки абсурдними були ці закони, які нібито когось оберігали, хоча ми знаємо, що Радянський Союз ніколи не видавав законів, які когось би там вберігали, окрім владної верхівки і пропагандистської лінії.

Наскільки мова мистецтва є потужною в діалозі про війну між Україною та Європою?

Звісно, низове мистецтво не буде впливати на європейців, воно ніколи не буде перекладене і не буде виконувати якусь функцію за кордоном.

Але, наприклад, серед наших проєктів є асоціативні карти. Ми опитали ветеранів і зробили карти про українську війну MAK450 в двох варіантах і поширюємо їх закордон, щоб просто гратися в асоціації, наприклад, яка в тебе асоціація на цю карту, а яка в мене, українця?

Інколи це бувають просто вражаючі діалоги з тими, кому ми показуємо за кордоном цю роботу. Тільки так люди розуміють, що ми бачимо цей світ по-різному. У нас є така карта, де зображено небо в клітинку в метафоричному сенсі. І коли хтось бачить там Лувр, а ми говоримо, що референсом до цієї карти був підвал катівні “Iзоляція” (тюрма, створена самопроголешою ДНР в Донецьку, де незаконно утримують та катують українців починаючи з 2014 року – ред.), після цього немає жодних слів. Стається зрив шаблонів, приходить розуміння, що життя проходить не тільки так, як ти бачиш його біля себе. Там, де хтось бачить красу, ми бачимо смерть і намагаємось її подолати. Візуальне мистецтво не потребує перекладу, тому воно потужне.

Що європейська спільнота має на вашу думку знати про цю війну і що має зробити?

Якщо ми розглядаємо Україну як передову, то Європа – наш тил. А, повертаючись на початок нашої розмови, без єдності тилу і фронту перемоги не буває. Тому всі ті речі як ленд-ліз, постачання зброї, голосування за адекватних президентів, які не лягають під чобіт путіна, якісь адекватні рішення. І розуміння того, що наша країна знищена настільки, що немає міст-мільйонників типу Харкова. Це травма такого характеру, що навіть ти сам, українець, харків’янин, не можеш до кінця це усвідомити. Це щось, що взагалі не мало відбутись.  

А Європі треба прийняти це як факт. Бо війна це дуже тілесне явище. Тут треба або пройти її і зрозуміти це на своїй шкурі, але я нікому цього б не радила, або повірити на слово тим, хто уже там був. Третього варіанту, на жаль, немає. Війна спрощує в тому числі і такі речі. Ти або обираєш сторону справедливості, або війна приходить до тебе.

Тому, моя персональна думка, Європа має себе ідентифікувати як тил. Якщо ми не втримаємось, то географія, базова логіка нам показують, що наступною може бути Польща, потім може бути Німеччина, потім це якась країна.

Як впливало середовище, в якому Ви зростали, на Ваш світогляд?

Мій дідусь ростив мене з народження. Батьки забрали мене лише коли мені було 7 років, а весь цей період формування мене як людини, формування психологічних аспектів особистості в тому віці, це все старання мого дідуся. 

Він шалено пишався своїми учнями, він був прекрасним педагогом і людиною, на яку росіяни робили замах за його роботу. Принаймні я знаю про 3 випадки. Один – дідуся вивезли в ліс і вбили при ньому директора школи з сусіднього села, а йому сказали, що він наступний. Інший випадок був коли діда мобілізували в армію і він виграв у росіянина заплив. Під час підготовки до наступного етапу змагань, його вдарили каменем по голові, він мав втонути, але вибрався. Третій момент – коли дідусю прямо погрожували, але він якимось чином вибрався з цієї ситуації. 

А моя бабуся пережила Голодомор (період голоду в Україні в 1932-1933 роках, навмисно спричиненого Сталіним – ред.), яка дитиною першим своїм словом вимовила “хліб”. Навіть не мама, хліб… Власне, переживши це, вона і дідусь мені вкладали в голову ідею, що росіяни – це ті, хто тебе зневажають просто тому, що ти народився українцем. Не те, щоб вони мені казали щось типу «Ненавидь москалів». Вони просто ділилися тим, що вони пережили самі, і це потому мною сприймалося.
Коли я потрапила під перший мінометний обстріл, я заціпеніла, хоча це нетипова моя реакція на такі моменти. І завдяки напарнику, який мене штовхнув, зі мною нічого не сталось. Але я заціпеніла тому, що у мене сталися флеш-беки з бабусиних казок. Вона мені розказувала, звуковідтворювала, як вона потрапила під свій перший мінометний обстріл під час Другої Світової, ще будучи дитиною. Вона відтворювала буквально як воно було, настільки потужно, правильно, як свистить 120-ка, як свистить куля, як свистить 80-ка. Вона так мені насвистувала, а коли я пережила це вперше в своєму житті, я оціпеніла від того, що стільки років пройшло, а це знову з нами відбувається. Це було велике одкровення і це, думаю, найбільш потужний момент, яким я можу проілюструвати як виховання впливає на твоє подальше життя. 300 років ми були під гнітом, це ніяк не метафора із літератури, це факт. Нарешті ми самі повною мірою усвідомили це зараз. Це дуже потужно, це має свій сенс, і ми уже ніколи не потрапимо в ГУЛАГ хоча б тому, що ми не зможемо в ньому жити.

Наостанок, я читала декілька Ваших інтерв’ю, і в одному з них Ви казали, що віра є дуже важливою. Не обов’язково в Бога, а віра у будь що. Тому, власне, у що Ви зараз вірите?

Я, напевно, не назву себе людиною, яка є дуже релігійною. В мене своє специфічне ставлення до релігії, тому що мій прапрадід був одним із тих, хто в своєму селі за благословенням Шептицького (настоятель Української греко-католицької церкви на початку ХХ сторіччя – ред.) зводив церкву. Мій дідусь був тим, хто придумав, як її зберегти під час Радянського Союзу, як зберегти фрески і розписи того часу. Його сестра, моя двоюрідна бабуся, вклала кошти, у відновлення цієї церкви і створення єдості навколо цього. Я ставлюся до релігії більше з точки зору цих рутинних працівників церковних, тобто я ставлюся до релігії як до елементу єдності. Я не знаю, чи є Бог, чи немає, цього не знає ніхто. Але коли я бачу єдність людей довкола ідеї, довкола церкви, довкола перемоги, я це називаю вірою.

Оце тваринне бажання жити нормально, жити людським життям, яке я бачила на фронті, коли ти під обстрілом просто плачеш, молишся, не хочеш померти, але ідеш в бій. Коли я бачила таких людей з таким настроєм, я називала це вірою. Якщо і було щось божественне в моєму житті, то, напевно, це вчинки цих людей, що відбувалися прямо на моїх очах. Люди, які заради інших були готові знищити себе, якщо це потрібно – це абсолютна віра. Це віра в те, що після тебе залишається життя і нічого більшого. Якщо говорити, що я у щось вірю, то я вірю в це.