Зараз, коли України стикнулась з повномасштабною війною, ще однією травматичною, але водночас формуючою нашу націю подією, однією з центральних тем проєкту Ukrainian Vibes 2022 є складна історія. Звучить цікаво, але не зрозуміло? Отже, давайте розбиратися.
Мій особиста зацікавленість складною історіює виникла близько року тому з усвідомленням того, що більшість історичних травм все ще живі у громадській свідомості, глибоко впливаючи на українське суспільство нині. У всіх сучасних державах є періоди того, що ми називаємо важкою історією, є ця спадщина, яка все ще живе в нашій свідомості в сьогоденні і зазвичай призводить до фундаментальних розбіжностей щодо того, ким ми є і які цінності ми розділяємо. Це минуле, як правило, є травматичним, своєрідним табу для суспільства, навіть приховується чи “забувається” урядами. Такі травматичні переживання є результатом не лише фізичного спустошення держави, а й результатом, наприклад, політичної маніпуляції фактами, що створює паралельні суспільні спогади. Прикладами є практики пам’ятання в Німеччині після Другої світової війни або пострадянських країн, які намагаються працювати над спогадами про сталінський терор.
Іншим ключовим поняттям є історична пам’ять, викладена в українській книзі «Культура історичної пам’яті» так: «Сучасна наука, трактуючи історичну і національну пам’ять як феномен історичної та національної свідомості і ключовий критерій самоідентифікації нації, як основний компонент її культурнодуховної сфери, як спосіб успадкування, збереження і трансляції уявлень, знань, ціннісних оцінок визначальних для неї подій, явищ, процесів і постатей минулого, розглядає її у різних виявах як суспільний (загальнонаціональний), колективний, корпоративний та індивідуальний досвід самозбереження і розвитку». По суті, історична пам’ять — це суспільна пам’ять про минуле, яка вносить надзвичайний вклад в національну ідентичність цього суспільства та ідеї, що циркулюють у громандській свідомості щодо країни, в якій живуть ці люди.
Ми всі чули, що важливо знати свою історію, але чому нації важливо визнати й взяти відповідальність за своє важке минуле та способи його запам’ятовування? Що ж, кожна рана має бути загоєною, кожна травма має бути пропрацьована, і те саме стосується історичних травм. Неопрацьоване минуле створює розрив у нашій соціальній «тканині», і досі не створено конкретних механізмів, щоб його загоїти. Існує навіть термін «розірвані спогади», що означає відсутність неперервності історичного пам’ятання в суспільстві. Він використовується, коли старі шаблони та правила поведінки перестають працювати, а нові ще не створені. Тоді молоде покоління не має досвіду попередніх поколінь, на який можна спиратися.
Наступне пояснення від Оксани Довгополової дуже резонує з моїм особистим досвідом: «… досвід мирного часу перестає існувати. Спогади стають неактуальними. Світ до війни здається нереальним, і тому потрібні зусилля навіть щоб просто повірити, що цей світ коли-небудь існував». Це те, що пережили наші діди й прадіди під час Другої світової війни, це те, що зараз переживає кожен українець, чергова історична травма для народу моєї країни. Ми живемо і в моєму випадку завжди жили у світі розірваних і незагоєних спогадів, навіть не усвідомлюючи цього.
Будь-який травматичний досвід, як правило, замовчується, відокремлено живе в глибинній свідомості більшості населення. Залишаючись неопрацьованим, він сприяє розриву спогадів. Тут виникають дві великі проблеми. Перш за все, якщо з минулим не працювати, людьми може бути надзвичайно легко маніпулювати, оскільки вони у деяких випадках живуть у свого роду альтернативній реальності, де «Війна – це мир. Свобода – це рабство. Невігластво – це сила». Уряди можуть вільно створювати будь-яку національну ідентичність для таких суспільств «згори», а громадяни насправді не беруть участі в цьому процесі, отже, вони не контролюють цінності, які є ключовими для нації. По-друге, країни, що не загоїли свої історичні рани, приречені жити в минулому. Їхні уявлення про ідентичність консервуються; вони не бачать свою націю поза рамками, жорстко окресленими травматичним досвідом, тому що може бути занадто боляче і важко розпізнати правду, що приховувалась так довго.
Ілюстрація Юлії Вольської (Instagram: @y.volskaya)
Щодня ми спостерігаємо результати цих процесів у національній пам’яті, читаючи про хворобливе прагнення повторити “тріумфальні” війни, читаємо про наслідки цих незагоєних травм у контексті комплексів меншовартості націй, відчуваємо біль від нашого складного минулого у свідомих чи несвідомих ритуалах запам’ятовування, які ми практикуємо або спостерігаємо у нашому повсякденному житті. Те, як нація справляється зі своїм складним минулим, безпосередньо відображається на її самобутності, ідентичності, формуючи нові покоління громадян.
Я справді вірю, що сталість розвитку не вичерпується екологічними проблемами, освітою чи правами людини. Стале суспільство – таке, що визнає помилки свого минулого існування, знає свої сильні сторони та несе відповідальність за своє сьогодення в кожному аспекті життя, неважливо стосується це відповідальності за сортування сміття чи відповідальності за дії його демократично обраних політичних представників. Як писали мої улюблені автори, брати Стругацькі, «Але найбільше я боюся темряви, бо в темряві всі стають однаково сірими. … І там, де перемагає сіре, до влади завжди приходять чорні». І наш обов’язок — розвіяти темряву, зробити процес зцілення найбільш продуктивним заради сталого майбутнього нашого суспільства, доки темрява не заволоділа нашим світом повністю.
Автор Анна Проскуріна.
Українською мовою переклала Анна Проскуріна, а німецькою Катаріна Бевз.
Використані джерела:
- Реконструкція пам’яті – кураторських проєкт Лії Дольцевої та Пндрая Дольцева за підтримки ІЗОЛЯЦІЯ
- Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід, за загальною редакцією Юрія Шаповала, Інститут політичних і етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, Київ, 2013
- Неудобное прошлое: память о государственных преступлениях в России и других странах, Николей Эппле, Новое литературное обозрение, Москва, 2020
